Звання найкращого міжнародного фільму цього року здобула британсько-польська “Зона інтересу” Джонатана Глейзера за однойменним романом Мартіна Еміса. Родинна історія коменданта Аушвіцу Рудольфа Хьосса пропонує несподівану картину нацистських злочинів: фільм зображує їх… не показуючи. Точніше, показуючи найтоншими штрихами-натяками, старанно лишаючи на маргінесі кадру, а то й старанно за кадр виводячи. Більша частина екранного дійства розгортається в будинку Хьоссів просто-таки за табірним муром. Сімейну ідилію не порушує майже нічого… крім дрібних незручностей на кшталт труби крематорію, що безперервно димить, а вночі осяює небо зловісним багрянцем. Чи попелу спалених, що потрапляє до річки, де — треба ж статися такій неприємності! — якраз купалися комендантові діти. Чи криків катованих та вбиваних, що залітають за табірний мур, коли їх не заглушують звуки невинних розваг добропорядного сімейства… (Стрічка здобула також “Оскара” в категорії “найкращий звук” завдяки майстерній звуковій картині життя по той бік табірної стіни).
Феномен нацистської Німеччини “подарував” світу нове етичне поняття — “банальність зла”. Власне, на ньому й побудована історія, вражаюча своєю простотою й водночас глибиною. Фільм підкреслено, демонстративно “не моралізує”, незворушними довгими планами показуючи замальовки з життя Хьоссів: родинний відпочинок на лоні природи, дрібні родинні справи, зустрічі з сусідками чи колегами… Саме нібито об’єктивність камери і рутинність зафільмованого нею життя дозволяє уповні осягнути жах глибини моральної деградації суспільства. “Добропорядні” командант і його дружина, як і все їхнє оточення, самі не помітили, як перетворилися на банду мародерів: вони забирають одяг і прикраси відправлених у табори з тією ж спокійною незворушністю, з якою ловлять в річці рибу чи збирають квіти в своєму саду. Тут, до речі, виникають несподівані (а може, й ні) паралелі із не такою й давньою нашою історією. Всього лиш за чверть століття до подій фільму в колишній Російській імперії прорвалися до влади “нові люди” — і взялися грабувати “награбовані” цінності колишніх господарів життя. Отакою особою “з низів”, що дорвалася до незвичних і не для неї створених благ, постає і Гедвіг Хьосс, з її незграбними рухами і явним невмінням носити шубу, зняту з плеча якоїсь заможної єврейки. І все це дивовижним чином поєднується з неабиякою працелюбністю й працездатністю, що дозволяє грубуватій хазяйновитій жіночці створити куточок раю за стіну від пекла. Неймовірна здатність людини “переключатися”, брати неприємне “за дужки”, звикати… “Зона інтересу” — і про це. Наприкінці фільму фільм робить несподіваний стрибок у майбутнє — і показує вже сучасний, музеєфікований Аушвіц, де прибиральниці все з тим же незворушно-діловитим виглядом миють печі крематорію та протирають вітрини з горами речей жертв досконалої, розробленої Хьоссом системи “остаточного вирішення єврейського питання” в Аушвіці. Звісно, порівняння це несправедливе: адже ми не знаємо, з якими емоціями ці прибиральниці виконували свою роботу вперше, вдесяте, вп’ятдесяте — поки не звикли до жаских експонатів; і, зрештою, вони служать пам’яті жертв Аушвіца, буквально тримаючи її в чистоті… А проте звиклість і байдужість до сцен страждання й смерті завжди справляють гнітюче враження — хоч і є вони частиною людської природи. Все залежить від перспективи. Від зони інтересів.