Вт. Тра 28th, 2024

Втомлена старіюча (а за мірками свого часу вже й стара) жінка — м’яко кажучи, не найперша асоціація з культовою постаттю Єлизавети Баварської-“Cісі”. Тим більше, після трилогії з не менш культовою Ромі Шнайдер у ролі знаменитої імператриці. Але режисерка Марі Кройцер й акторка Вікі Кріпс і не думали про нову, модернізовану версію канонічного образу імператриці Австро-Угорщини. Якраз-таки навпаки: “Корсет” є суцільною його деконструкцією. Але — по порядку.

Метафора корсету є більш ніж прозорою. Якщо говорити про предмет гардеробу, що приніс найбільше бід жіноцтву (якщо не рахувати китайських черевичків, котрі деформували ноги дівчатам), — корсет буде згаданим найперше. Конструкція, яка затискала тіло, утруднюючи дихання і обмежуючи рух, стала не лише зразком химерної диктатури моди: вона була й справжнісіньким інструментом контролю над жіночим тілом. І буквальною метафорою суспільної системи, в якій важко було дихати на повні груди — зауважмо, не лише жінкам (хоча їм, звісно, більше).

Отже, “Корсет” — це не лише про Єлизавету Баварську. Старіюча красуня-імператриця не може не нагадувати саму старіючу імперію. Зі сторони цього ніби й не видно, але ж ми пам’ятаємо: існувати цій імперії залишилося всього чотири десятки роки, Франц Йосиф І, котрий фігурує у фільмі, доживе до Першої світової війни, а його наступник стане останнім імператором Австро-Угорщини… Але це буде далі, а поки імперія ще повна сил і намагається молодитися. Реформується, реорганізувавши себе в двоєдину Австро-Угорську монархію, намагається осліпити всіх довкола і саму себе пишними палацами й парадами. До речі, якраз парадів у стрічці й немає; є шпиталь з пораненими солдатами, котрих відвідує імператриця й чесно зізнається собі і їм, що зарадити нічим не може. А палаци… всередині їх — облізлі стіни з грибком, що мирно сусідять із коштовною оббивкою парадних зал. У цій пишноті багато штучного, як накладні бакенбарди імператора Франца Йосифа І, котрі стають ще однією яскравою фільмовою метафорою. Візуальне рішення середовища дії загалом варте окремої уваги, воно має свої підтексти. Один із них — анахронізми. Вони щедро розсипані тут: кінознімальний апарат, перова ручка, телефон зразка ХХ століття… Вписані вони досить делікатно, помітити їх чи ні — справа глядача. Тлумачити їх можна по-різному. З одного боку, вони “підважують” історичну достовірність фільму, нагадуючи, що йдеться про авторський погляд на події і не більше. З іншого — утверджують такий собі “зв’язок часів”, завдяки якому в Єлизаветі бачиш не далеку жінку далекого ХІХ сторіччя, а просто жінку, якій некомфортно в її світі. Чим, власне, фільм і цікавий широкому глядачу.

Окресливши коротко контекст, поговоримо про головне — героїню. Вона живе в такій собі роздвоєній реальності. Перша — парадна картинка, в якій вона — одна з визнаних найкрасивіших жінок свого часу, втілення блиску австрійського (вибачте, австро-угорського) престолу. Нею пишаються, її звеличують, її ставлять за взірець — але випадає так, що їй доводиться самій слідувати цьому взірцю. Життя Єлизавети є химерним поєднанням внутрішньої свободи і постійного контролю за власним тілом. Вона займається гімнастикою, чудово їздить верхи, вміє надовго затримувати дихання під водою — і вона ж, боячись потовстішати і втратити славу найстрункішої і найграційнішої, сидить на суворій дієті і безжально затягує себе в корсет, що буквально врізається в неї, залишаючи на тілі шрами. Достоту, від суспільного тиску до самоконтролю, подекуди саморуйнівного, — один крок. Корсет — це не лише про одяг, це і про внутрішній стан, про певну манеру триматися в оточенні, створюючи оту саму потрібну парадну картинку. Тим часом, за тим фасадом, всередині, — прагнення вдихнути на повні груди, що проривається більш чи менш невинними ескападами. Ескапад тих, відомих лише імператриці та (подекуди) її найближчому оточенню, більш ніж досить. Разом із тим, ритм фільму уповільнений, навіть тягучий, в ньому мало зовнішнього драматизму. Все тримається на внутрішній драмі Єлизавети, на грі Вікі Кріпс. Люксембурзька акторка створює образ жінки внутрішньо незалежної і сильної, а проте яка не може знайти належного застосування ні тому, ні іншому. Чоловік роздратовано відсуває її від політики, маленька статечна дочка дивиться на матір як на правительку, якій явно бракує маєстату. Імператриця намагається бути корисною в цілком традиційних для її статусу іпостасях, відвідує лікарні, проте у шпиталі для солдатів виглядає відверто зайвою, а в психіатричній лікарні для жінок — навпаки, надто “своєю” (дуже показова сцена, в якій пацієнтку лікують за адюльтер: тут наочно показано, наскільки суспільно зумовлені норми дозволеного і межі “нормальності” й “божевілля”).

Так, у стрічці досить соціальної і гендерної критики — але, слід віддати належне авторкам, вона тут не кричуща і нав’язлива, як часто трапляється в сучасному кіно, а досить делікатно вплетена в історичну психологічну драму. І тут знову ж таки слід віддати належне Вікі Кріпс, котра зіграла, фігурально кажучи, не “корсет”, а живе тіло під ним, тобто не гніт соціальних обмежень, а особистість. Акторка, до речі, і надихнула Марі Кройцер до написання сценарію, і “її” Сісі, зіграна нестандартно, щиро й сучасно, без сумніву, заслуговує, щоб її побачили.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *