“Довбуш” Олеся Саніна досі простує екранами — і українськими, і закордонними — наочно демонструючи, наскільки нам потрібний такий герой.
Отут і виникає питання: “Такий” — це який? І питання це певною мірою можна віднести до самого фільму. “Таке кіно нам потрібне” — свідчить і шум навколо фільму, і, головне, зібрана ним каса. Але знову ж таки: “Таке” — це яке?
Робота над “Довбушем” ішла в післямайданній Україні, і запит на героя типу Довбуша більш-менш зрозумілий: в уяві середнього українського глядача з шкільних років лишився дещо туманний образ народного месника-маргінала, “українського Робін-Гуда”. Так ще й такого, що не просто забирав у багатих і віддавав бідним, а й вів цілу соціальну війну з національно-визвольними обертонами. Якщо перекласти на мову цінностей сучасного Майдану: боротьба з несправедливою системою та іноземного впливу імперіалістичного ґатунку. Ну, хіба що розбій в нас став прерогативою влади… Слід визнати також, що Довбуш загалом багато в чому відповідає національним традиціям виживання. Українці звикли жити в “сірій” в плані законодавства зоні, нерідко вимушено — так вже побудована наша система. Представників влади же суспільство небезпідставно звикло сприймати як визискувачів. У переважній більшості все позитивне, що відбувалося і відбувається в нашій країні, — відбувається на вимогу, під контролем і навіть тиском громадськості. Кожен наш активіст — якоюсь мірою повстанець. Саме риси повстанця найперше приваблюють і в образі Довбуша.
Підкреслю ще раз: ідеться не про самого історичного Олексу, а про його міф. А міф — він досить гнучкий, його можна переписувати й перепрочитувати… чим, власне, культура, в тому числі кіно, і займається. “Переписаний і перепрочитаний”, відповідно, і Довбуш Олеся Саніна — перспективний, активний член суспільства, котрий постраждав від несправедливого суспільного устрою й намагається взяти реванш поза законами цього самого устрою. Ось така “перекладена” для сучасності легендарна постать минулого — якраз те, чого в нашому кіно настільки бракує (так-так, і в нас є історичні й псевдоісторичні кінострічки, і зрідка навіть непогані — але їх відверто замало). І, повторимося, успіх фільму, одного з найдорожчих, але також і найкасовіших українських фільмів, цей запит підтверджує.
Тому так шкода, що у вступному титрі автори кінокартини вирішили затушувати очевидне — що створили вони чергову легенду про Довбуша — і натомість відкривається вона пафосною заявою про те, що постане на екрані справжнісінька голісінька правда, щонайістинніша історія легендарного розбійника. Після чого, очікувано, інтернет-мережа зарясніла дописами і статтями на тему: “Ким же насправді був Довбуш”… і історичний його образ виявився куди менш лискучим, ніж той, що закарбувався в суспільній уяві. Посипалися й не дуже улесливі коментарі з приводу точності історичної реконструкції… Насправді, історичному (а точніше було б сказати, костюмованому) кіно можна і варто це пробачати, бо завдання його інше. Звісно, цікаво почитати і про “реального” Довбуша, і про сумнівну історичну достовірність конкретних моментів фільму, але все це є найменшою підставою хейтити чи, боже збав, ігнорувати фільм. Бо чекають від нього насправді не цього. А чекають яскравої історії, яка і леститиме національному самолюбству, і поговорить про суспільне наболіле, і нагадає про національні гріхи. З яких найбільші — розбрат і зрадництво; недарма, мабуть, Олексів брат Іван і Стефан Дзвінчук, обманутий чоловік Довбушевої любаски Марічки, вийшли такими колоритними… колоритнішими за самого Олексу. Останній тут продовжив лінійку українських героїв, що за “правильністю” своєю добряче втрачають у виразності й індивідуальності. Трохи рятує його хіба те, що в епічному жанрі люблять зображувати крупними мазками, психологічні тонкощі тут необов’язкові. Натомість фільм направду динамічний — і тут уже відхід від вітчизняної традиції неспішного смакування національних історичних драм, що може ввести глядача в стан своєрідного трансу… або ж заколисати його. На “Довбуші” ви точно не заснете: він стрімкий, як гірська річка. Іноді й хочеться призупинитися… але, гей-гей, несе вас далі. Суворе життя опришків, інтриги польської аристократії, підступна російська політика, глибокий, як єврейська мудрість, погляд Бешта — все це єднається в строкату картину України ХVIII століття, одну з арен, на якій творилася історія Європи. І в центрі цієї історії несподівано опинився простий собі хлоп… насправді, як виявилося геть не простий. Старий добрий прийом історичного жанру! Який сприймається зовсім інакше тепер, коли тисячі “простих хлопців” просто зараз визначають, якою буде карта не лише України, а й світу.
Пафосне закінчення є, тепер потрібна красива фінальна фраза. Ось, ловіть: Довбуш не обирав свою долю, але його обрала історія. Сьогодні вона обрала і кожного з нас. А от ким бути — Олексою, Іваном, Правицею, Бештом, Стефаном, Марічкою — кожен визначає для себе сам. Головне: не помилитися з вибором.