Сб. Бер 16th, 2024

Расова “повісточка” в кінематографі стала настільки відвертою “повісточкою”, що давно напрошується на сатиру. І ось — будь ласка, “Американське чтиво” Корда Джефферсона за романом Персіваля Еверетта «Erasure» (2001). Герой, темношкірий “високочолий” письменник Телоніус Еллісон-«Монк», переживає свого роду творчу кризу. Не тому, що йому бракує ідей, а тому, що його якісна література не знаходить розуміння та попиту. Явище це для книжкового (і не лише книжкового) ринку досить типове, але “Монка” найбільше вбиває те, що в ньому бачать передусім не письменника, а “чорного” письменника — і очікують “чорної” ж літератури, себто жорсткої соціальної драми з життя маргіналізованих афроамериканців. В хвилину злості та відчаю письменник сідає і під вигаданим ім’ям пише погано приховану пародію на популярне “чорне” чтиво. Звісно ж, саме ця книжка здобуває мегапопулярність, приносить автору купу грошей і літературну премію, на яку він зі своїм елітарним інтелектуальним продуктом і сподіватись не міг.

Кількість кліше, як бачимо, величенька як на спрямоване проти кліше кіно — і це при тому, що ми не зачепили особисте життя письменника з його особистими й сімейними драмами. Але в цілому це досить легка, жвава сатирична комедія, головним досягненням якої стало іронізування над відвертою комерціалізацією “чорної” тематики. Так вже склалося, що історії про бідних чорношкірих хлопців з кримінальним бекграундом стають джерелом багатства та престижу для письменників із геть іншим життєвим досвідом, із заможних сімей та гарною освітою… А ще явище, дотепно означене як black trauma porn, зводить все багатство афроамериканської культури до одного, вузького й маргінального, виміру — і це бісить Монка не менше, ніж підміна літературної “якості” “актуальністю”.

Словом, фільм відкрито заговорив про те, про що говорити було якось… не дуже прийнято. Здавалося б, все чудово. Але… сатирична комедія, створена афроамериканцями і спрямована нібито проти black trauma porn, дещо парадоксальним чином обернулася на апологію творців останнього. Провину на цю пошесть, що по суті перекриває шлях “високій” афроамериканській культурі, перекладають на ринок і споживача — причому передусім білого, що в пошуках спокутування своєї колективної провини перед чорношкірими жадібно споживає відповідну продукцію і вимагає ще, вважаючи це справжніми “чорними голосами”. Таким чином, творці “Американського чтива” знімають відповідальність чорних авторів “чорного чтива”, простодушно-цинічно перекладаючи її на “ринок”. При перегляді фільму не відпускає думка, що расизм має дві сторони… і зернята расизму чорного досить-таки щедро розсипані твором. Тут немає позитивних білих персонажів: всі вони навіть у найкращих свої пориваннях наївні й недалекі; їхніми гаманцями й голосами “чорне чтиво” вершить свій тріумфальний деструктивний шлях книжковими крамницями й читацькими головами. Єдиним (порівняно) поміркованим нечорним персонажем є видавець Монка, пуерториканець за походженням (тобто, за американськими мірками, теж не зовсім “білий”); рідні Монка, люди розумні, освічені й сучасні, реагують на його нову подругу: “Слава богу, що не біла!” — і це звучить як милий невинний жарт. Словом, приводів задуматись стрічка дає чимало — і вже цим варта уваги.

На цьогорічному “Оскарі” “Американське чтиво” претендує на нагороди в номінаціях “найкращий фільм”, “найкращий актор”, “найкращий актор другого плану”, “найкраща музика” і “найкращий адаптований сценарій”. Враховуючи фільмовий сюжет, номінування його виглядає дещо провокативно: побачимо, чи потраплять члени Кіноакадемії в ту ж ідеологічну пастку під назвою “почути чорні голоси”, що й судді показаної у фільмі літературної премії. Думаємо, нагороду за найкращий сценарій фільм “Американське чтиво” цілком може отримати — тим більш, що в його послужному списку вже є низка відповідних відзнак, включаючи Critics’ Choice Movie Awards і BAFTA. Що ж, побачимо вже дуже скоро…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *