22 березня 110 років виповнилося від дня народження Марії Капніст – постаті, просто-таки емблематичної для всієї історії України ХХ ст. Якщо ви погуглите ім’я акторки, чи не найчастішим її означенням буде: «графиня з ГУЛАГу». Марія (а насправді Марієтта) Ростиславівна Капніст належала до старовинного шляхетського роду… точніше, родів.
По чоловічій лінії вона була графинею Капніст (найбільш уславленим в цьому роду був відомий поет ХУІІІ ст. Василь Капніст, автор знаменитої сатиричної комедії “Ябеда”), по жіночій – спадкоємицею козацько-старшинського роду Дуніних-Борковських (який мав споріднені зв’язки з гетьманом Павлом Полуботком і отаманом Іваном Сірком).
Революція, попри ліберальні погляди батька, не пожаліла родину Капністів: вал революційного насилля зніс усіх, крім Марієтти та її матері (не рахуючи брата, котрий змінив прізвище на “Копніст”, в очах сестри зрадивши сімейній честі). Обдарована красуня бачила себе акторкою і встигла повчитися в театральній студії Юрія Юр’єва та в Ленінградському театральному інституті, звідки її у 1934 році було виключено із забороною мешкати у місті (до дворянського походження, що лишалося тавром, додалося ще й близьке знайомство родини з убитим Сергієм Кіровим). У 1941 році вже в Батумі, де жінка працювала бухгалтеркою, її заарештовали за «антирадянську пропаганду» і за рік засудили до 8-ми років таборів. Після етапу пустелею Марія Капніст пройшла шахти Караганди, Джезказгану, Степлаг, заслання в якутському Казачинську. Потім — другий арешт у 1951 році із вироком 10 років таборів і наступні проведені у сибірському Тайшеті роки. Вже у “відлигу”, у 1956 році, жінку відпустили (за два роки її було реабілітовано за відсутністю складу злочину).
Так уже вийшло, що про табірні поневіряння Марії Капніст написано й розказано куди більше, ніж про за її творчість. З одного боку, воно й зрозуміло: надзвичайно яскрава, неймовірна і водночас по-своєму типова історія переламаної жорнами системи долі… хоча тут ця метафора не дуже й доречна, бо у випадку Марії Ростиславівни радше можна говорити про горнило: вона вийшла з таборів, втративши молодість і красу, а проте незломленою, більше того: матір’ю (це окрема драматична історія — але про неї теж написано уже багато). Табори “подарували” майбутній королеві ролей другого плану обличчя казкової бабусі/відьми (у листах до доньки вона й підписувалася жартівливо “Бабою Ягою”!). А ще — незабутній погляд такої глибини мудрості, відчаю, любові, гіркоти чи гніву (залежно від образу), що рівному йому, мабуть, не знайдеш в історії світового кіно. І при цьому — аристократизм постаті, що також пройшов гулагівський “гарт”. Марія Капніст щасливо поєднала аристократизм походження, виховання й духу; вона лишалася представницею того старого, докомуністичного світу, що його з таким азартом і ненавистю нищили радянські “нові люди” — і шкода, що цю тонку сполучну ланку між епохами так мало дослідили саме в цьому ключі. Досить подивитися на неї у записах, лишень не у фільмах, а у житті. Манера триматися, рухатися, розмовляти, навіть сама мова — все виказує людину з “іншого тіста”, і навіть 15 років у таборах і ще 35 у країні “переможного соціалізму” не змогли це змінити. Навіть у споминах знайомих акторки про кумедні її риси — розсіяність, забудькуватість, непунктуальність, безкорисливість до нерозважності — можна вичитати сліди аристократичного, “лицарського” етосу, з його байдужістю до побутових дрібниць.
Словом, іноді трохи шкода, що табірна “слава” Марії Капніст мало не перекриває і творчий її доробок, і саму її особистість. Тим часом, в історію кіно — і не лише українського, хоча слава її, на жаль і незаслужено, не вийшла за межі Радянського Союзу — вона увійшла саме як блискуча акторка. І саме завдяки її акторській популярності таку цікавість викликає і її табірне минуле, і навіть її дворянське походження.
Отже, після звільнення Марія Капніст оселилася в Києві (багато пишуть про її поневіряння аж до ночівлі на вулиці і роботи двірничихою, але родичка акторки Олена Леонтович, що підтримувала з Марією Ростиславівною тісні зв’язки, це заперечує). Згодом влаштувалася на Київську кіностудію імені О. Довженка, потім, у 1960 р., стала штатною актрисою Театру кіноактора кіностудії і надзвичайно плідно пропрацювала більше тридцяти років. Першим запримітив її режисер Юрій Лисенко, що шукав для своєї “Таврії” про баронів Фальцфейнів (кому нічого не говорить це прізвище, інша підказка: Асканія-Нова) характерну актрису для ролі ігумені, “сірої кардиналки” при баронесі. Як розповідала акторка, почувши пропозицію, вона спитала: віруючої ігумені чи ні? Почувши відповідь: “Вона фанатик релігії”, — відповіла: “Давайте, це я зіграю…” Черниця і відьма — два полюси, можна сказати навіть, два архетипи творчого доробку кіномисткині. І тих, і тих в її фільмографії, мабуть, найбільше: черниця в “Іванні” Віктора Івченка (1959), до речі, дуже гучному свого часу фільмі, згадана вище ігуменя в “Таврії” (теж 1959), ще одна черниця в “Мирі хатам, війні палацам” Ісаака Шмарука (1970). А з іншого боку-полюсу: чарівниця в “Летючому кораблі” Артура Войтецького й Михайла Юферова (1960), Мануйлиха в “Олесі” Бориса Івченка (1970) і відьма в його ж “Пропалій грамоті” (1972), і т.д., і т.д. Чи не центральна її роль в цій категорії, одна з найбільших у творчій кар’єрі акторки — демонічна Наїна в “Руслані й Людмилі” Олександра Птушка (1972), котра виявляєься для Руслана загрозою більшою за самого Чорномора. Оте її аскетично-лиховісне в обличчі, що лякало й водночас притягувало… Аристократок, загалом представниць “старого” дореволюційного світу, до речі, теж в її доробку достатньо; серед них “Графиня” у “Бронзовому птаху” Миколи Калініна й Володимира Корш-Сабліна (1973-1974), не графиня зовсім, а економка з направду графською поставою, що страхала цілі покоління радянських хлопчаків.
Капніст швидко здобула популярність як як першокласна характерна актриса, що зробить незабутнім будь-який епізод. У її доробку близько 120 фільмів, зокрема “За двома зайцями” Віктора Іванова (крихітна роль в кіноілюзіоні), “Дике полювання короля Стаха” Валерія Рубінчика (економка, що вершить таємничі ритуали над молоденькою, фрустрованою чортівнею довкола білоруською аристократкою), “Циган” Олександра Бланка (маленька, але дуже колоритна роль самотньої старої ромки-кочівниці), “Нові пригоди Янкі при дворі короля Артура” Віктора Греся (де Марія Ростиславівна продемонструвала широту свого виконавського діапазону одразу трьома ролями — дами, лицаря і… так, черниці) тощо, тощо, тощо. Кілька слів хочеться сказати про одну роль — Мануйлихи в “Олесі”, бабусі героїні, що марно намагається вберегти онуку в жорстокому світі “звичайних” людей. Роль ця одна з найкращих в доробку акторки, і не дивно: відчувається, як багато вклала вона в цей образ власного гіркого життєвого досвіду. Її героїня гнана людьми через свою інакшість, втрачає через їхню ж жорстокість доньку, змушена поневірятися з маленькою дитиною, цілковито залежачи від випадкових людців при владі на місцях… Багато паралелей, правда? В одній сцені Мануйлиха навіть між іншим згадує про своє заслання. Вся її постать говорить про гірке минуле, невизначене майбутнє, звичку і готовність приймати незаслужені удари від долі… і разом із тим, гідність і величезну внутрішню силу — образ, до речі, куди симпатичніший за книжну Мануйлиху.
І наостанок — знову про спадкоємність. Ще одна риса старої шляхти була в Марії Капніст: горде і бережне ставлення до свого роду і його спадку. Недарма на початку ми згадували про Василя Капніста: Марія Ростиславівна стала його амбасадоркою, взявшися за популяризацію творчості поета й просвітителя далекого ХУІІІ століття. Якраз на 1958 р. припало 200-річчя від дня народження поета — і далека спадкоємиця його імені й мистецького хисту активно брала участь у відзначенні. Багато розповідала про Капніста, часто читала його твори, а ще — заповіла берегти пам’ять і честь роду своїй доньці Радиславі. Та і в заміжжі зберегла своє прізвище, його несуть її сини і онуки. Рід Капністів живе.
На родинному гербі стоїть девіз: Sub igne immotus, «В огні не спалені». Кращого для Марії Капніст і не вигадаєш. Дійсно: не спалена, а загартована. Як шляхетна зброя з доброї сталі.