Це — уривок із роману “Циндао-Відень-Київ”. Замальовка Києва, захопленого військами Муравйова. Коли книга писалася, війна вже тривала, але і тоді важко було повірити, що подібне повториться — хай не у самому Києві, але на підступах до нього.

Деінде чулися постріли, час від часу — крики. Що це було? Росіяни грабували місто? Чи місцеві злочинці користалися нагодою? Такими порожніми вулиці Києві він бачив хіба що під час вуличних боїв минулого тижня. В багатьох місцях було видно пошкодження від гарматних пострілів. Часто-густо вікна стояли без скла. Окремі будинки взагалі згоріли. Олександр швидко дістався Хрещатику, лише кілька разів бачивши чиїсь тіні, що так само сторожко пробиралися вздовж стін.

Якщо так піде й далі, виходить, не було чого боятися. Центральна вулиця виглядала знелюдненою, хіба що тепер частіше чулися постріли. Проминувши Бессарабський ринок, він почув позаду якийсь шум і, обернувшись, побачив двох солдатів, котрі тягли залізну пічку. Вони теж одразу помітили його. Хлопець вирішив діяти на випередження.

• Допомогти, товариші? — спитав він російською.
• Допоможи, чого ж ні. — відповів старший бородатий солдат.

Олександр підійшов та взявся за кут пічки.

• Куди несемо?
• Та он, через дорогу…

Вони донесли та поставили пічку на початку Бібіковського бульвару.

• А чого тут? — запитав він.
• У нас тут позиція. Нас товариш командир виставив. Сказав, що вся контра, як з міста почне тікати, то обов’язково тут піде. — відповів бородань, єхидно щулячи очі.
• І що ж ви будете робити?
• Як що? Проявляти класову пильність. Кого одразу «в расход», а кого — до штабу.
• Як же ви вдвох впораєтесь?
• О! нас більше! Просто зараз розійшлися. Треба цю контру київську трохи розворошити. Ось я з Михою зараз на варті, а інші пішли по навколишніх будинках, експропріацію проводити. Ти думаєш, звідки у нас піч? Отак-то! — і солдат зробив паузу та недовірливо глянув на Олександра. — А ти сам, солдатик, звідки будеш?
• Я з місцевого авіапарку. Нас гайдамаки кілька днів тому розігнали. Кажуть, наші десь у центрі зібралися. Шукаю…

Молодший солдат присів розпалити вогонь у пічці. Старший продовжив розмову:

• Зрозуміло. Що ж ви не протрималися до нашого підходу?
• Так ворогів багато було!
• Ага. Багато!.. Ми їх тільки так погнали! Нас товариші Муравйов та Берзін навчили по-революційному воювати, жоден тепер перед нами не встоїть!
• Як же це?
• А так! Товариш Муравйов нещодавно віддав наказ: «безжалісно знищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Буржуї, розумієш, терпіли хазяйнування українців, то хай розплачуються. Коли ми вже тут були, каже нам Муравйов: «Місто — ваше». Ти розумієш? Наше місто! Моє і от його. А що це значить?
• Що?
• Це значить, що кожен, хто терпів при минулому режимі, може себе винагородити за це! Вони грабували народ, а тепер ми народне добро назад забираємо! Он, дивись, я тут вже розжився…

Він витягнув з кишені срібного годинника та золотого медальйона.

• Відкупилися? — запитав Олександр.
• Ха! Забрав! Хай подякують, що не потрапили в штаб до Духоніна[1]. За царя ми за так на німців лізли, а нова влада про нас дбає! Цінує кров народну… Так ми всяких капіталістів переможемо!

Він підніс медальйон до пічки, щоб краще розгледіти візерунки.

• Ти диви, ця штука ще й відкривається…

Солдат розкрив медальйон, звідти випав локон волосся. Показався портрет маленької дитини.

• От буржуї! — бородач з презирством глянув на локон. — Ніби культурні люди, а тримають якесь гівно в такій цінній штуці.

Молодший солдат засміявся:

• А ти, Пантєлєй, туди свою бороду покриши! Буде пам’ять вошам! Чудак ти. Я от персні збираю. Це зручніше, вони цінні, і місця мало займають. Тільки у буржуїв пальці жиром запливають, часто доводиться відрубувати …

Хотілося прибити цих грабіжників на місці… У сусідньому будинку почулися постріли.

[1]     Большевицький евфемізм для розстрілу. Генерал-лейтенант Микола Духонін — останній головнокомандувач російської армії, вбитий большевиками при захопленні ставки. Похований у Києві.