Це оповідання я написав у 2018 році на основі свого ж сценарію створеного на кілька років раніше.

Що робити коли до твого міста рветься зграя озвірілої російської солдатні?

Дія відбувається у 1917 році, але сьогодні ми бачимо те саме …

Історія вигадана, але на основі реальних подій.

Вибачте, лонгрід.

Захисники

Грудень 1917 року відзначився на Поділлі мінливою погодою. Хуртовини та заметілі у кілька днів перетворювали поля та ліси на снігову пустелю, потім яскраве сонце з запалом нищило більшу частину білих пагорбів, а аж поки мороз не влаштовував нові ковзанки на вулицях сіл, міст та містечок.

Холодного грудневого ранку, коли сніг, що вже рясно вкрив усе навколо, продовжував кружляти в повітрі, дивна група людей простувала дорогою на околиці містечка Знам’янка. Попереду виступав товстенький чоловік років п’ятдесяти, вбраний в офіцерську шинелю з погонами полковника російської армії. Ліва нога не гнулася в коліні, тому він при кожному кроці спирався на грубий дрючок, що діставав йому до плеча. Перекидаючи ліву ногу уперед, він весь витягувався вгору, і зі сторони здавалося, ніби він підстрибує. Тим не менш, гордовитий вираз його обличчя надавав йому солідності, і недвозначно вказував хто є чільником усієї групи.  Далі йшов кремезний, на голову вищий за полковника, хлопець у світлому кожусі та високій шапці. Його рухи були такими плавними, що здавалося: він не пробирається крізь снігові заноси, а летить над ними. За плечима він ніс величезну в’язанку дрів. Наступним був ще один офіцер російської армії, з погонами капітана; з-під шинелі у нього виглядав мундир старого зразка[1]. Дещо зловісного вигляду фігурі надавав заступ, який капітан ніс, як кріс[2]. Замикав процесію гімназист, на вигляд років чотирнадцяти. На відміну від інших, на ногах він мав не чоботи, а черевики. Аби не нахапати у них снігу, хлопець намагався ступати у полишені супутниками сліди. Маленький на зріст, він частенько кумедно підстрибував при цьому, чимось нагадуючи розпатланого нервового горобчика.

Підійшовши до шлагбаума на в’їзді до містечка, процесія спинилася.

Гімназист вибіг наперед .

• Ось тут! — показав. — Праворуч та ліворуч ми думали вирити окопи.
• Не «окопи», правильно казати: шанці. — сказав полковник, — І тут не вийде.
• Чому?
• А ви спробуйте. Володимире Михайловичу, дайте йому лопату.

Капітан мовчки зняв заступ з плеча та передав гімназисту. Той відійшов вбік від дороги, і відкинувши кількома кидками сніг, спробував загнати лопату в ґрунт. Та протестуюче дзвякнула й відскочила від землі як від металу. Хлопець спробував ще раз, із тим же успіхом. Засмучений, повернувся до інших.

• Зрозуміло. Але можна без шанців, просто ляжемо поперек дороги.
• Погана ідея. — сумно сказав полковник. — Дивіться! Попереду пагорб. Дорога обходить його півколом, хоча через сніг цього не видно. Коли «таваріщі» вийдуть на нього, вони вас всіх постріляють, як куріпок.
• А що ж робити?
• Ходімо далі, покажу.

Капітан забрав у гімназиста заступ, і процесія рушила далі, обходячи пагорб. Опинившись на іншій стороні, всі знову спинилися. Перед ними розкрилася холодна панорама сніжної пустелі. Дорога, як і все навколо, була повністю занесена снігом, одноманітна біла рівнина йшла майже до обрію. Ліворуч, метрів за сто, паралельно дорозі простягся глибокий яр. За ним був густий ліс. Праворуч від шляху петляла вкрита блискучим льодом річка Кам’янка. Майже на горизонті майорів ще один пагорб, з деревом на вершині.

• Юхиме, —полковник глянув на кремезного юнака. — Йди на той пагорб, тримай бінокля. — він зняв з себе футляр та передав його парубку. — Як побачиш «таварисчей» — запалюй багаття та біжи сюди.
• Добре, пане полковнику.

Юхим швидко рушив вперед.

• Тепер слухайте. Якщо ці хлопи ще не забули те, чому на фронті вчилися, буде так: їхня розвідка просуватиметься дорогою вперед, доки не наштовхнеться на вас. Потім відступить. Їхня колона, що буде простуватиме дорогою на певній дистанції, розгорнеться у розстрільні[3]. Якщо є артилерія, вона почне обстріл ваших позицій. Тоді вони підуть вперед, і спробують взяти вас на багнети.
• І як нам діяти краще? — запитав гімназист.
• Ваші дії такі: основна позиція буде тут, на пагорбі. Шанці викопати не вийде, але треба зробити укриття з мішків з землею. Водою полити схил пагорба, який розгорнутий до ворога. Так стрільці будуть у більшій безпеці. Їхня піхота спробує обійти пагорб з обох боків. Праворуч він впирається в річку, треба підірвати кригу, і тоді тут вони не пройдуть. Ліворуч підуть дорогою. І тут, коли пройдуть пагорб, резерв має контратакувати їх. Якщо удар буде сильним, ворог побіжить.

Полковник закінчив і заходився зчищати сніг, що нападав на його шинелю.

• Так просто? — наївно запитав гімназист.

Обидва офіцери посміхнулись.

• Єслі ви видєржите артілєрійський огонь, еслі ви видєржите огонь з рушниць, єслі ви видєржите іх крикі, кали вани пойдуть в штикаву, і ви не пабіжите, таді вам ваша Центральна рада медалі має дати. Це совсім не проста. — сказав капітан!!.
• А де ми мішки з землею візьмемо? — поцікавився гімназист.
• Можетє просто снігаву стінку построїти.
• Зрозуміло.

Вони постояли ще хвильку, вдивляючись в далечину.

• Гаразд, пішли назад, поговоримо з людьми. — і полковник повернувся спиною до пагорбу.
• Добре, мої хлопці вже мали усіх зібрати на площі. — гімназист вже бадьоро посміхався.

Був звичайний робочий день, але місто здавалося вимерлим. Жодного руху, жодного звуку. Лише на підході до центральної площі (до повалення царя вона носила ім’я Миколи Першого, а зараз величалася Майданом Свободи), стало чути гомін натовпу.

• Я піду вперед. —гімназист швидко побіг на площу.

Там він привітався з кількома людьми і, вскочивши на купу дрів на узбіччі, почав палку промову:

• Громадяни, брати! Від імені Центральної Ради міліційний загін нашого міста, командантом якого обрано мене[4], береже в ньому порядок вже другий місяць. Але зараз перед нами постала небезпека, з якою козаки загону не зможуть впоратись самі. Мабуть, більшість із вас вже чула сумні вісті, які приніс наш шановний лікар, Микола Сильвестрович. Щоб не було зайвих чуток, я прошу його вийти сюди та розказати всім, що він бачив.

З натовпу до промовця рушив сивий чоловік у чорному костюмі та котелку, із накинутим на нього незастібнутим селянським кожухом!. Він декілька хвилин намагався вибратися на дрова до гімназиста, поки його не підсадили з натовпу. Промова лікаря, виголошена тремтячим високим голосом, з багатьма повторами, часто переривалася сльозами. Проте натовп слухав його затаївши подих. Зі слів лікаря було зрозуміло, що вчора він їздив до свого пацієнта, на залізничну станцію Польову. Під час оглядин хворого, на стацію прийшов потяг з демобілізованими солдатами. Вони влаштували мітинг на двірці[5]. Кричали про експропріаторів, буржуїв-кровопивць. Їх підбурював Степан Вільха, колишній мешканець Знам’янки, покликаний до війська на початку війни. Він був за головного, кричав, що всі навколо п’ють кров народу і мають бути за це покарані. Потім солдати влаштували страшенний погром, розійшлися по всьому місту, били вікна, двері, нищили усе майно, мордували та ґвалтували мешканців. Лікар зміг сховатися. Коли солдати пішли, він вибрався і побачив, що всі в домі по-звірячому вбиті, а дім підпалений. Ошалілий від побаченого Микола Сильвестрович рушив додому. Пройшов усі 25 верст пішки, майже не зупиняючись, світу білого не бачачи. Під час погрому солдати кричали, що наступною буде Знам’янка.

Кілька хвилин площа мовчала. Потім усі разом загомоніли, не слухаючи один одного, і почали розбігатися.

• Громадяни! — закричав гімназист-міліціонер, — Не тікайте! Згідно рішень Центральної Ради, ми засновуємо загін Вільного козацтва! Він захистить місто! Підходьте! Записуйтесь!
• Яке козацтво! — пролунало з натовпу — Всі тікаймо до Катеринівки, поки шлях вліьний!
• Не панікуйте! — продовжував заспокоювати командант міліції. Але ніхто його не слухав, і скоро площа Свободи знелюдніла.

Проте кілька людей все ж залишились і трохи невпевнено рушили до команданта. Врешті навколо нього зібралося до двадцяти хлопців та чоловіків.

• Сергію, — енергійно наказав командант, — запиши, будь-ласка, прізвища новітніх Вільних козаків. Вітаю Вас, ви окраса Знам’янки, з вами ми відродимо козацьку славу нашого народу.

Ніхто нічого не відповів, більшість похмуро дивилася перед собою. Командант оглядав своє військо. Тут були полковник та капітан, семеро гімназистів (троє з них з білими пов’язками міліціонерів, як у команданта), літній кремезний чоловік з бляхою двірника, п’ятеро робітників, студент з білою пов’язкою, двоє селян у кожухах і смушкових шапках та двоє містян у чорних пальтах.

• Я радий, що наш міський голова також приєднався до нас! — сказав з трибуни командант.
• Ні, ні! — поспішно заперечило одне з пальт, — я просто хотів вас попросити, щоб ви баталію провели за містом, не пошкодивши суспільного майна. А сам я з іншими, поїду до Катеринівки, поки ще є така змога. Вибачте. Від імені славного міста Знам’янки, бажаю успіху і пишаюся нашими героями, що завоюють цьому величному місту славу українських Фермопілів…

І, проковтнувши кінець фрази, похапцем рушив з місця та швидко зник за рогом.

• Нічого! Нам більше слави буде! — бадьоро сказав юний командант і спустився зі своєї «трибуни». — У нас є база: ми маємо перейти до двору гімназії, там видамо зброю та зорганізуємось. Якщо у когось є гарна зброя, будь-ласка, зайдіть додому та прихопіть її.

За десять хвилин усі Вільні козаки зібралися на повір’ї Знам’янської гімназії. Командант та ще один гімназист вийшли до них , несучи важкого ящика. Командант виступив наперед:

• Увага! У нас є два інструктори. Ви всі їх знаєте: полковник Сотниченко та капітан Міщенко. Вони дадуть нам поради, що і як краще робити. Будь-ласка, виконуйте їхні накази.

Командант відійшов, вперед вийшов полковник і став шикувати козаків. В стороні командант задумливо дивився перед собою. Якась надмірна бравада у слові і поведінці гімназиста з моменту утворення загону Вільного козацтва, здавалось, покинула його.

Тим часом полковник та капітан перевіряли зброю, що її принесли добровольці.

• Пане команданте, — полковник перервав роздуми гімназиста. — Інспекцію зброї завершено.
• Так, так, слухаю.
• Маємо два кріси Мосіна в задовільному стані та 45 набоїв до них. Три рушниці Бердана та 242 набої, один револьвер з шістьома набоями, два дуельні пістолі та 16 куль до них, а також 7 одиниць холодної зброї.
• Є зброя міліції, ось. —відкрив ящика командант.

Там були п’ять крісів Мосіна, два австрійські Манліхера, та дві красиві мисливські рушниці ручної роботи.

• Скільки набоїв є до рушниць? — запитав капітан.
• А … Не знаю. А які туди набої треба? — відповів командант.

Капітан безнадійно зітхнув. Тут до подвір’я гімназії в’їхав віз із четвіркою дужих чолов’яг, вбраних у суміш цивільного одягу та одностроїв. Віз під’їхав до козаків, і візниця зістрибнув на землю .

• Сволота ! — почулося серед робітників.
• Сатрапи! — пронеслося серед гімназистів.
• Здравія желаю! — посміхнувся візниця — Де тут у вас в козаки записують?
• Таких, як ти, не записують! — крикнув хтось з гімназистів.
• Таких стріляти треба. — похмуро і твердо сказав студент.
• А ти спочатку навчися стріляти, а потім вже виступай, стрілець. — спокійно відповів прибулий. — Дозвольте доповісти пане полковнику: загін колишньої поліції проситься під вашу руку. Ми не самі, з гостинцем.

Один з поліціянтів зняв покрів з воза. Під ним ховався скоростріл «Максим» з кількома стрічками.

• Тут така справа: командант загону Вільного козацтва он там! — і полковник показав рукою на гімназиста.
• Як так? А ви?
• Мене взято інструктором.
• Добре, тоді дозвольте звернутися до пана гімназиста! — іронічно відказав колишній поліціянт.
• Ніколи! — закричав студент. Інші козаки теж обурено загомоніли.
• То хто у Вас тут командує? — запитав поліціянт.
• Тиша! — гучно скомандував полковник, і всі одразу змовкли. — Ви можете зараз зводити рахунки, згадувати колишні провини, але ворог не буде чекати! Можливо, вже за кілька годин сотні ворожих солдатів будуть тут. Цей загін не має достатнього досвіду, не має достатньо зброї, щоб здолати супротивника у правильному бою. Кожна людина – на вагу золота. Якщо ви любите Україну, то маєте розуміти, що Знам’янка, частина України, через вашу … зарозумілість, може перетворитися на згарище.
• Увага! Давайте порадимось. — вирішив командант.
• Ну і порядки у вас! — сумно посміхнувся поліціянт. — Радьтеся. — Він повернувся до воза і почав щось жваво обговорювати зі своїми товаришами.

Козаки, за виключенням капітана та полковника, зібралися навколо команданта. Розпочалася жвава дискусія з бурхливою жестикуляцією. З окремих слів, що доносились до воза, можна було зробити невтішні висновки. Поліціянти непомітно почали витягати з кишень револьвери. Візник трохи повернув воза, щоб дуло скоростріла дивилося в напрямку гурту козаків.

Врешті від юрби козаків відділилися командант і студент та підійшли до воза.

• Якщо ви щиро хочете вступити до лав Вільного козацтва, і згодні боронити інтереси українського трудового люду, ми візьмемо вас … — тут командант трохи запнувся.
• Але? — з кривою посмішкою запитав поліціянт.
• Але всі Вільні козаки мають скласти присягу на вірність Україні. Ви готові?
• Присягу на вірність … — поліцейський оглянув своїх товаришів. — На вірність Україні ми готові, але бажано текст прочитати, щоб не вийшло, що клянемось якомусь пану, вже клялися колись царю …
• Добре, звичайно. Приєднуйтесь до інших, ми зараз все підготуємо.

Командант зі студентом побігли до приміщення гімназії, а новоспечені Вільні козаки приєдналися до інших. Полковник з капітаном почали розподіляти зброю. Візник як колишній унтер-офіцер царської армії, що не потребував додаткового інструктажу, побіг на дзвіницю спостерігати за сигналом від Юхима.

Командант та студент були явно не готові до створення присяги. Ті уривки інформації з Києва про створення Вільного козацтва, які дійшли до Знам’янки, нічого про неї не говорили. Слів військової присяги вони не знали, звертатися до капітана та полковника за порадою їм було соромно. Студент намагався щось пригадати з церковних текстів, яким його вчили батьки, але думки весь час поверталися до «Отче наш». Врешті вирішили покликати священника, за участі якого, мабуть, треба було виголошувати присягу, та подивитись якусь літературу в бібліотеці гімназії. Студент побіг до церкви, а гімназист пішов до бібліотеки.

Тим часом полковник з’ясував, що з усіх присутніх лише колишні поліцейські проходили свого часу службу в армії;  один з них навіть воював в російсько-японську війну і мав знак військового ордену за Мукден. Полковник спробував розділити загін на дві групи, одна з яких мала б вести вогонь по ворогу з пагорба, а інша пішла б у контратаку, якби ворог прорвався. Проте поділ такого воїнства на групи за ознакою вправної стрільби виявився неможливим. Усі хотіли бути з товаришами, незважаючи на власні здібності. Врешті, пішовши на компроміси, вдалося створити «сотню» стрільців з 12 людей та «сотню» багнетників, куди увійшли усі інші.

Тим часом до гімназії з церкви повернувся студент з вісткою, що священник вже виїхав з міста. Гімназисту вдалося знайти лише популярний роман про середньовіччя, де один з герцогів присягав Людовику Святому. Уважно прочитавши цю присягу, обидва дійшли висновку: для Вільних козаків вона не годиться. Тоді студент взяв чистий аркуш паперу і запропонував написати все, що обидва вважають по-справжньому важливим. Проте цей шлях також виявився складним, адже важливого було занадто багато.

Капітан провів інтенсивне тренування сотні багнетників, більшість з яких була озброєна холодною зброєю доволі чудацького характеру: окрім кількох крісів з багнетами, там були старі криві шаблі, тесаки різних типів, берданка з багнетом, але з пошкодженим стволом, дві козацькі піки й музейна алебарда. Полковник тим часом тренував стрільців. Найбільш недосвідченим дозволили зробити кілька пострілів, але набоїв було обмаль, тому стрілянину довелося швидко припинити.

Козакам дали відпочинок, тим часом полковник та капітан відійшли випалити по цигарці.

• Ніколай Андрєєвіч, — сказав капітан, — ви же нє броситє цих людей одних?
• Не кину, мої предки ще за Хмельницького Україну боронили.
• Мої тоже, только за Мазепи.
• От бачите, які з нас з вами чудові мазепинці виходять, просто як в газеті «Кієвлянін».

Від цієї розмови їх відволік дзвін, що доносився з боку церкви.

• Ну от, якраз час перевірити наші мазепинські переконання. — зауважив полковник, гасячи цигарку.
• Так мої предкі билі за Скоропадського.
• Настав час спокутувати, їм там на небі воно зарахується.

З гімназії вибігли студент з гімназистом.

• Вчасно. — сказав полковник і віддав наказ шикуватись.

Загін прийняв присягу, яка складалася усього з кількох речень: «Я, вступаючи в ряди Вільних козаків, клянуся честю нащадків України-Русі боронити народ український від усіх утисків, несправедливостей та збройних нападів. Присягаюся бути вірним українському прапору, чесним зі своїми товаришами-козаками та іншими громадянами, відповідальним та дисциплінованим. Якщо я порушу цю присягу, нехай мене покарають мої товариші, як будуть вважати за потрібне».

Студент роздобув блакитно-жовтого прапора, і кожен, хто приймав присягу, підходив та цілував його.

Потім загін вирушив на позицію. По дорозі до них приєднався поліцейський з дзвіниці. Студент пошепки звернув увагу полковника на те, що поліціянт не приймав присяги з усіма, але полковник відповів: це буде зроблено після бою.

Подальші події здалися їхнім учасникам стрімким калейдоскопом. Не встигли козаки розташуватися на пагорбі та підірвати лід, як попереду побачили Юхима, що біг до них щосили. Несподівано зі сніжної пустелі вискочили три вершники, двоє з них з піками, і щосили припустили за Юхимом. Було видно, що вони швидко наздоженуть його. Капітан наказав усім не стріляти, взяв найкращу мосінку, і з другого пострілу поцілив одного з нападників. Інші двоє повернули назад. Козаки вже радісно загомоніли, коли один з вершників розвернувся і вистрелив в Юхима. Той впав у сніг. Міщенко стрельнув ще кілька разів, але влучити не зміг.

Командант після цього тихо звернувся до полковника, попросивши його прийняти командування на себе. Той згодився. Незабаром вдалечині з’явилася розстрільна з кількох десятків темних фігур. Полковник заборонив стріляти, доки ворог не наблизиться. Всі залягли так, щоб їх було не видно, та чекали.

Ось ворог наблизився майже впритул до пагорба, і тоді, за командою полковника, усі, крім скорострільця, відкрили вогонь. Перший залп виявився доволі влучним, і вісім фігур у сірих шинелях впали на сніг. Вогонь у відповідь вибив зі строю двох захисників Знам’янки. Другий залп дістав ще п’ятьох солдатів. Ворог почав швидко відступати; поранені відбігали і відповзали за своїми товаришами. Полковник наказав припинити вогонь, і, коли ворог відійшов подалі, відправив кількох козаків зібрати зброю. Ті принесли десять справних мосінок з великою кількістю набоїв. Перед пагорбом залишились п’ять мертвих тіл. За документами, вони були солдатами Південно-західного фронту, з різних частин.

Не встигли всі порадіти такому початку бойової кар’єри Вільних козаків, як десь вдалечині бухнув грім, а за мить неподалік від пагорба прогримів вибух. Полковник наказав усім сховатися на тильній стороні пагорба. Стріляла одна гармата. Обстріл тривав пару годин. За цей час на білій сніжній рівнині з’явилися десятки чорних цяток. Час від часу полковник вибирався нагору та роздивлявся у бінокль горизонт.

Врешті він скомандував зайняти позиції. Вдалечині протягнулася довжелезна сіра лінія, яка швидко наближалася. Ворогів було не менше сотні. Коли вже було виразно чути погрози та крики, полковник віддав наказ стріляти. Запрацював скоростріл. Це ошелешило нападаючих; на мить ворожа лінія призупинилась, але тут же знову швидко рушила. Солдати спробували оминути пагорб з двох боків. Частина їх вибігла на лід і стала провалюватись під воду. Інші обійшли пагорб дорогою. Тут полковник дав команду атакувати багнетникам. З гучними криками Вільні козаки виступили проти ворога. Ніхто не запам’ятав деталей бою, лише його безмірну жорстокість. Залишки солдатів відступили, залишивши близько 30 вбитих та з десяток важкопоранених. Вільні козаки втратили 11 загиблими, а майже усі інші були пораненими. Серед загиблих був і капітан Міщенко, який вів в атаку багнетників.

Перев’язавши рани і відправивши важкопоранених в тил, козаки почали готуватися до нового бою. На позиції лишилося усього восьмеро. Всі розуміли, що наступної атаки вони не переживуть, але відступати ніхто не хотів.

Якби вони знали, що обурені солдати влаштували мітинг, де звинуватили комітет у зраді справи революції, у свідомому винищенні кращих представників пролетаріату, і врешті просто на місці розтерзали Степана Вільху, який підбурював всіх іти на Знам’янку! Якби козаки бачили, що весь загін, майже дві сотні здорових солдатів з гарматою, рушили назад до залізниці! Але вони не бачили, а спокійно чекали нової атаки, як славетні предки за сивої давнини.

[1] Після російсько-японської війни уніформа російської армії суттєво змінилася. Стару форму продовжували носити звільнені зі служби офіцери.

[2] Кріс — так називали ручну вогнепальну зброю з довгим стволом.

[3] Розстрільна — вид строю піхоти, з широкими інтервалами між стрільцями.

[4] Міліція замість поліції була організована згідно розпоряджень Тимчасового уряду Російської Імперії. До її лав приймали тих, хто не служив у поліції, не був військово-зобов’язаним, і мав хорошу фізичну форму, щоб виконувати патрулювання. Дуже часто це були студенти та, іноді, гімназисти. Своїх начальників міліціонери часто обирали поміж себе.

[5] Двірець — так на початку ХХ-го сторіччя називали вокзали.