Складно жити в добу змін! А тим складніше, коли тобі ще немає сімнадцяти, і ти сама стоїш на порозі нового, дорослого життя. За власними проблемами не дуже-то й помічаєш, як міняється світ навколо… Хоча, про це легко писати кінокритикам ХХІ століття, які добре знають, що означає для України 1991 рік. А Кіра, героїня драми “Ти мене любиш?”, в цей час творить власну життєву історію. Їй та її близьким не до політики, тут би вижити самим і якось налагодити життя. І лише десь на задньому фоні голосом радіодиктора між іншим звучать новини про події, що змінюють світ довкола.

Режисерка фільму Тоня Ноябрьова вийшла на великий екран із соціальною комедією “Герой мого часу” (2018), де вдоста поіронізувала — не стільки над героєм-провінціалом, що приїхав “підкоряти столицю”, скільки над самою столицею з її претензійністю та незрідка прихованим під “гламурним” лоском жлобством. “Ти мене любиш?” має геть іншу тональність. Це вже історія не певного місця — хоча й тут ідеться про Київ — а певного часу. Розгортається історія на схилку “перебудови”. Занепад Радянської імперії, занепад однієї сім’ї, а на цих руїнах — формування нового життя, нової історії. Юнка Кіра зростає на очах; за зростанням цим на задньому плані лишається народження України, але глядач — український, принаймні — обов’язкове матиме це на думці. Історія лірична, але ліричність ця особливого штибу: жорстка, з гірчинкою, в дусі часу. Що єднає цей фільм із “Героєм” — то це чесність. Тут не варто чекати на стандартний гепі-енд… як і, втім, на якийсь особливий трагізм. “Все, як у житті”.

І все, як у дев’яності, що самі по суті виступають героєм фільму. Відтворити образ і дух епохи було окремим завданням знімальної команди. З одного боку, це легко, адже “артефактів” з тих часів вдоста, і пам’ять про ті роки свіжа. З іншого — ой як непросто, бо ж “фахівцями” з показаного періоду виявиться левина частка аудиторії. Але, здається, в авторів все вийшло. Принаймні, подібні до фільмових інтер’єри і сьогодні ще можна бачити в багатьох квартирах, особливо в людей старшого покоління. А про колоритні прикмети пізньорадянського повсякдення на кшталт “толкучок” та стихійних “відеосалонів” у квартирах “самовидці” можуть розповідати нескінченно. Дійсно, якщо задуматися — цей час неймовірно далекий: так багато всього відбулося з тих пір! А з іншого боку, 90-ті багато в чому досі з нами. І фільми про цей період, що просто хвилею пішли в останні роки (“Носоріг” Олега Сенцова, “Я і Фелікс” Ірини Цілик, “Ля Палісіада” Філіпа Сотниченка), також це засвідчили. “Ти мене любиш?” займе в цьому ряду гідне місце.

У центрі фільмової історії — Кіра, в центрі фільму — виконавиця її ролі Карина Химчук. Не будучи професіональною актрисою, вона зіграла точно й щиро, ставши центральним нервом фільму. Дівчина з короткою стрижкою і глибоким поглядом проходить шлях від пестунки-дочки в заможній родині до молодої жінки, з певним життєвим досвідом, але досі відкритої до неясного майбутнього. Виконавиця переконливо розігрує драму дорослішання, змушуючи глядача вірити й співпереживати. Вона — це втілення юності з її подекуди зворушливим, а подекуди лякаючим егоїзмом, невинністю, нахабством, щирістю й безкомпромісністю (остання, можливо, — до першого серйозного випробування). Вона вразлива, але й сильна. Думається, попереду на героїню чекає багато випробувань, багато теренів і каменів на дорозі, але вона з тих, що витримають все. В будь-якому разі, образ досить цікавий, щоб заслужити на продовження. Цікаво було б дізнатися, що станеться з Кірою далі…

Ми мало сказали про родину дівчини, а тим часом, вона відкриває окрему цікаву підтему . Батько дівчини — кінорежисер, елітна в ті часи професія! Його лінія розгорнула перед глядачем окрему драму, драму кризи українського кінематографу, що втрачає фінансування, поступово згортає виробництво, губить престиж і свого глядача… Якщо задуматися, після цієї кризи наше кіно оговтується досі, вона задорого обійшлася: і незнятими фільмами, і втраченими фахівцями, і аудиторією, що переключилася на російський кінопродукт з усім відомими результатами. Все це лишилося за кадром… але й це має тримати на мислі глядач, щоб зрозуміти епоху. І не тільки фільмову, але й власну.

Утім, це підтекст, а головне у фільмі — все ж вічна історія дорослішання і пошуку. Пошуку кохання, пошуку свого місця в родині і світі. Зрештою, пошуку самої/го себе. Заголовне питання фільму, “Ти мене любиш?”, центральне для героїні. Вона ставить його світу… а світ, певним чином, ставить його Кірі. А от відповідь має знайти глядач.

Світова прем’єра кінострічки відбулася на “Берлінале”, у програмі Panorama. Цьогорічний Берлінський кінофестиваль, нагадуємо, присвячений Україні, українськими учасниками представлена безпрецедентна кількість фільмів. У цьому контексті дуже символічно, що до конкурсної програми потрапила саме повнометражні стрічка про “народження” України, про першу її генерацію (уособленням якої для режисерки є її Кіра). Складно сказати, наскільки західному глядачу зрозумілі всі нюанси епохи — а проте історія досить універсальна і розіграна досить майстерно, щоб зацікавити. Фільм прийняли з симпатією. Хай призів він не виборов… але сама прем’єра на “Берлінале” — хіба не приз? І, головне, послання його пішло до глядача і було прийнято. Далі — слово за глядачем українським. Сподіваємося, скоро “Ти мене любиш?” вийде на широкий екран, і ми побачимо, наскільки глядачі й глядачки впізнаватимуть в історіях персонажів власні.