Сб. Чер 22nd, 2024

Попри війну та віддаленість від України, в Царицині діяла українська громада. Завдяки евакуації 1915 року, коли бачили загрозу захоплення німцями Києва, та висилкам російською владою громадських діячів з Галичини та Волині, вона поповнилася активними членами з досвідом культурної роботи.

У лютому, на роковини Шевченка[1], мала відбутися велика маніфестація. Таборянам очікувано не дозволили приєднатися до неї; тільки Коновалець знайшов привід відпроситися в начальства до міста. Січовики заздалегідь зібрали гроші на великий вінок. Нести його мали два українця-рядовика з охорони табору. Їм вдалося отримати в цей день звільнення. Олександр взявся написати красивим рукописним шрифтом присвяту на стрічці вінка.

У день роковин Коновалець із рядовиками пішли в місто. Олександр прогулювався подвір’ям. Земля була мерзла та тверда, а тонка підошва хлопцевих чобіт не берегла від холоду. Мабуть, такою ж чужою була російська земля Шевченкові в останні дні його життя… Вітер доносив з вулиць міста гомін великого натовпу. Хтось виголошував промови, але чулися лише окремі звуки, слів було не розібрати. Олександр зовсім змерз, руки тремтіли. Але йти до приміщення не хотілось: бажання хоч так, хоч на відстані бути разом з громадою перемагало холод.

Раптом юрба змовкла. Потім народився новий, низький, тягучий, потужний звук. Сотні голосів хором стали співати «Заповіт». Олександр ніколи раніше не чув такого виконання: повільне, мелодійне, воно сильно різнилося від звичних йому декларацій на урочистих вечорах. Вітер розносив слова так, що здавалося: сама земля співає з усіх боків. Мабуть, так звучить голос народу… Олександр дивився на сіре захмарене небо, з якого повільно й важко падав сніг.

Як у… як умру, то похова-айте

Мене на-а моги-илі…

Олександр упав на коліна. Йому бракувало повітря. Руки не слухалися. Він розстібнув ґудзики шинелі. Повітря все одно не вистачало. Він почав розстібувати ґудзики гімнастерки.

Ми пам’ятаємо, Тарасе! Я не один. Ми порвемо кайдани. Щоб наші нащадки жили та не бачили того, що бачили ми. Щоб ніхто не забирав дітей від сильних, люблячих батьківських рук…

Я. Порву. Кайдани.

Уривок з роману “Циндао-Відень-Київ”


[1]     За юліанським календарем, Тарас Шевченко народився 25 лютого 1814 року, а помер 26 лютого 1861. Тому до запровадження григоріанського календаря в Україні (16 лютого 1918 року) роковини Шевченка відзначалися взимку, у лютому.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *