“Барбі”, без сумніву, стала головним глядацьким феноменом минулого року, а то й кількох минулих років. Всі, мабуть, пам’ятають натовпи глядачок, вбраних у рожеве, що на якийсь час став кольором фемінізму… ну, майже. “Рожевий фемінізм” цілком характеризує і фільм та закладені в ньому ідеї. Зовні все чудово, просто-таки ляльково красиво: така собі жіноча утопія, що в ній жінка живе в ідеальному світі і може завиграшки досягти будь-яких кар’єрних вершин. По-своєму цікава думка (на які фільм насправді не надто багатий): наскільки розмаїтий асортимент ляльок барбі різних “професій” вплинув на емансипацію дівчаток? Втім, враховуючи, що іграшки в певному сенсі є (ідеалізованим) віддзеркаленням реального світу — ситуація тут радше зворотна. І юна власниця ляльки не без зловтішного сарказму нагадує їй про претензії до “барбі”: нав’язування стереотипів краси, сексуалізацію й комерціалізацію жіночого образу…
Фільм Ґрети Ґервіґ з його ляльковим “феміністичним” світом, що для нього таким фатальним стає зіткнення зі світом реальним, виглядає якимось постмодерністським прочитанням “феміністичної повістки”. Причому в квадраті: спершу її з доброзичливою, але іронією, показують у світі Барбіленду, з його до неможливості фемінізованими чоловіками й жінками-президентками, нобелівськими лауреатками і т. д. — прекрасний картковий будиночок, котрий розвалюється при першому ж контакті з патріархальною ідеологією… А потім на це ще й накладається сцена “розчаклування” одурманених патріархатом ляльок скоромовкою виговореним набором феміністичних гасел — момент, що нагадує “Степфордських дружин”, але виглядає куди менш переконливо. У підсумку історія перетворюється на гру блискучих поверхневих істин, і не більше. Це такий собі “іграшковий фемінізм”, надто примітивний для практичного використання і надто складний для безтурботної гри.
Можливо, саме це поєднання лискучої гламурної оболонки з вихолощеною ідеєю відштовхнуло багатьох критиків, що віддали перевагу софістикованому “Оппенгеймеру”. Так, і грайливий постмодернізм набридає, особливо коли рожевого забагато… Серед “образ”, нанесених стрічці професійною спільнотою, — відмова номінувати на найкращу жіночу роль Марго Роббі- “Барбі”. Це, можна погодитись, не зовсім справедливо: роль ляльки, може, й не дуже тонке нюансована — але ж дійсно є образи, що потребують широкого пензля і локальних фарб, без відтінків: головним є результат, професіоналізм же і переконливість Марго Роббі сумніву не викликають.
Чи здобуде “Барбі” щось зі своїх восьми номінацій? Маємо підозру, нічого вагомого: надто фільм, попри серйозність закладеної в нього тематики, підкреслено, навіть виклично, несерйозний. Парадокс? Можливо. Так чи інакше, головні свої лаври “Барбі” одержала, чим може справедливо пишатись: як не крути, а це вже в своїй ніші культовий фільм — що, погодьтесь, куди краще за забутого за два дні після нагородження фестивального лауреата. Можливо навіть, стрічка виконає щось зі своїх феміністичних настанов… але тут знову ж таки сумніваємось. Надто вже пародійно вони тут виглядають — а це ріже око куди більше за безбожний надмір рожевого.