На європейській прем’єрі фільму “Любов, брехня і кровопролиття” Роуз Гласс на Берлінале творці стрічки сказали, що хотіли зняти дуже “американське” кіно. І правда, гри з “американським міфом” тут вдоста — від ну дуже американських пейзажів до іронічних референсів на тему “американської мрії”.
Ось сцена, якою відкривається стрічка: пізній вечір, шосе, спортивний клуб на околиці, немов відрізаний від всього світу, — гра світла й темряви, відчуття призупиненої миті, сповненої водночас величезної внутрішньої напруги… ніби спокійна водна гладь, що приховує небезпечну підводну течію. Атмосферою це сильно нагадує Девіда Лінча з його “Малголланд-Драйвом” і “Шосе в нікуди”, з такими “ноктюрновими” урбаністичними пейзажами. Вишукана позірна простота пейзажу (оператор Бен Фордсмен) нагадує полотна Хоппера — до якого, власне, теж апелюють роботи Лінча, — додаючи цим ще один вимір до фільмового полотна.
І от на полотні цьому розігрується драматична, подекуди до пародійності, історія кохання двох дівчат — менеджерки тренажерного залу Лу (Крістен Стюарт) і бодибілдерки Джекі (Кеті М. ОʼБраєн). Історія квір-феміністична до краю: двоє закоханих жінок протистоять всьому світу, чоловічий світ представлений всуціль негативними персонажами: зловісний батько героїні Лу-старший (Ед Гарріс) — лиходій у традиціях вестерну (ще один культурний референс!), садист і бабій Джей-Джей (Дейв Франко) — чоловік сестри Лу, що його жорстоке вбивство сприймається як цілковито заслужена кара; нарешті, недолугий корумпований детектив… Щоб вижити (іноді буквально) в такому чоловічому світі, жінка має бути сильною — і тут цю ідею, як полюбляють у сучасному маскульті, втілюють аж надто буквально. Лу сувора, максимально не-фемінна (підкреслено контрастом із закоханою в неї еталонною дурненькою білявкою Дейзі), цілком може дати раду і своєму грубому контингенту, і своєму батькові — місцевому кримінальному авторитету. Джекі — бодібілдерка, себто максимальне вже уособлення фізично сильного, тренованого тіла.
Оте надсильне, надтреноване тіло і є її суперсилою та квитком до власного варіанту “американської мрії”: виграти конкурс з бодібілдингу і побудувати на цьому свою блискучу кар’єру… Втім, заграючи з очікуваннями глядача, творці фільму далеко не завжди їх задовольняють. У цьому один з ключових прийомів фільмової стратегії: вже сама його назва підкреслено експлуатаційна — дійсно, що може “завести” масову аудиторію більше, ніж кохання й брехня, щедро приправлені кров’ю? Автори переосмислюють і міксують жанри, не забуваючи присмачити все гумором, похмуро-божевільним, як і все дійство. Лу все намагається кинути палити… але як тут кинеш, коли потрібно то протистояти лиховісому батечку, то витягувати з халепи кохану, то розбиратися з небажаним свідком?
Дія стрічки відбувається у 80-ті, і дух часу — чи, принаймні, тонка його стилізація — додає легкого ретро-звучання, стаючи невід’ємною часточкою фільмової атмосфери. Музика, культ спортивного тіла, жадібна насолода життям, надмірність, нарешті, гра з естетикою кітчу… Найповнішим вираженням останнього є кульмінаційна сцена кінокартини: Джекі, ставши велеткою, в рожевому приранковому світлі несе кохану Лу кудись туди, вдалечінь… Бо, перш за все, фільм — про кохання, і вже в останню чергу — про кровопролиття.
Як, власне, назва і обіцяє. Головне — не сприймати ці обіцянки надто серйозно, бо фільм, знову ж таки у дусі 80-х, досить-таки постмодерністський. Він грає з глядачем, дозволяє йому тішитись, вираховуючи наступні сюжетні ходи, — щоб далі з розмаху кинути йому в обличчя майже сюрреалістичні образи. Попри свою просто-таки кричущу квір- і феміністичну тематику, перш за все він пропонує суто глядацьке задоволення: від блискучої гри Крістен Стюарт, від скульптурної краси Кеті ОʼБраєн, від хитросплетінь сюжету (скільки б їх ви не вгадали), від кінематографічних пейзажів Бена Фордсмена. В цьому його сила… І сила режисерки Роуз Гласс, ще одного сильного жіночого кіноголосу.
