Вт. Тра 28th, 2024

Пам’ятаєте дивовижну сцену з “Пропалої грамоти” Бориса Івченка — ту, де козак Василь від’їжджає з рідного села, аби відвезти ой-як-важливу грамоту імператриці, а три жінки співають “Благослови, земле”?

              Одна з тих жінок — Марія Миколайчук (8 квітня 1941 р., с. Витилівка Кіцманського р-ну Чернівецької обл. — 1 лютого 2023 р., Чернівці). Співачка, фольклористка, акторка. Народна артистка України, дійсно що народна, бо так співати народну пісню міг мало хто. А ще — дружина Івана Миколайчука, і така, що подружжя це стало окремою світлою легендою української культури. Дивовижне взаємодоповнення: зображення і звук, обличчя і голос, Іван і Марічка…

              Трохи шкода лише, що чоловікова слава дещо загнала в тінь цю постать української культури. Майже всі матеріали про Марію Миколайчук (уроджена Карп’юк) — у жанрі “Іван тай Марічка”1… “А про мене ще ніхто не писав, всі питають про Івана”, — зауважила вона якось своїй колезі й подрузі Валентині Ковальській, котра готувала матеріал про неї. Прикро! Адже йдеться про, зацитуємо знову ж таки пані Ковальську, “солістку Національної радіокомпанії України, співачку з прекрасним бархатистого тембру голосом, з багатолітнім стажем концертної діяльності, з сольним репертуаром понад трьохсот буковинських пісень, яка має власні сольні компакт-диски”2.

              Ось — коротенька професійна біографія: навчання в студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської і робота там же акторкою, з 1961 і до 1973 року власниця чудового контральто співала в Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. У 1967 року до хору приходять Ніна Матвієнко й Валентина Ковальська, що з ними — з легкої руки і благословення Івана Миколайчука — Марія Євгенівна об’єдналася у фольклорне вокальне тріо “Золоті ключі” і проспівала понад 50 літ; в репертуарі унікального своїм акапельним виконанням тріо було понад дві сотні народних пісень з різних регіонів України, передусім Волині, Київщини, Галичини, Полтавщини. 1993–2012 – робота на Національній радіокомпанії України. Окрім того, Марія Миколайчук випустила три сольні диски: “Прощаюсь, Ангеле, з тобою…” (2001 р. до 60-річчя від дня народження Івана Миколайчука), “Буковино” (2008 р., у співпраці з оркестром Юрія Блищука), “Ой, червона калиночко” (2009 р., записи з фондів НРКУ). Упорядкувала книги “Білий птах з чорною ознакою” (1991 р.), “Сценарії” Івана Миколайчука (2008 р.), які лишаються безцінним джерелом інформації для вивчення постаті Миколайчука — та й в цілому українського кінематографу тих часів. Має зірку на Алеї Слави у Чернівцях (2005 р.).

              А ще створила кілька образів у кіно (це не рахуючи записаних для кіно пісень). Малесенька роль у “Розвідниках” Олексія Швачка й Ігоря Самборського (1968) — молоденька регулювальниця, яка показує військовому дорогу на Берлін і відмовляється показати шлях до свого серця; у “Білому птаху з чорною ознакою” Юрія Іллєнка (1971) виросла в буковинському селі пані Марія гармонійно зливається з масовкою; в останньому на сьогодні фільмі Романа Балаяна “Ми є. Ми поруч” (2021) у неї маленька, але досить глибока і з підтекстами роль Ірини Сергіївни, старенької сусідки головного героя: добросердна жінка підібрала поранену пташку і виходила її, а тепер та, здається, нидіє в клітці і мріє про волю — втім, сама Ірина Сергіївна лишається втіленням тихої доброти і милосердя, причому Марії Євгенівні тут явно і грати не потрібно було, лишень сісти і взяти в руки клітку з пташиною.

              Але головною в її фільмографії лишиться знову ж таки маленька роль в “Пропалій грамоті”. Якою б маленькою та роль не була, без неї фільм звучав би геть інакше. Буквально. У ролях співаючих селянок знялося тріо “Золоті ключі”: Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і Марія Миколайчук. Ось вони співають “Ой розпрягайте, хлопці, коні”, незвично: протяжно, задумливо — так їм зі своїм неймовірним музичним чуттям порадив Іван Миколайчук, і ця музична інтерпретація пісні дійсно стала незабутньою. “Благослови, земле” звучить і правда як молитва; жінки самі ніби втілюють цю землю, а їхня пісня стає тим благословінням, котре має вберегти козака в довгій, складній дорозі. Нарешті, з’являються вони в сцені пекла, і саме в їхньому виконанні звучить знаменита колискова Галини Менкуш “Ніченька іде”, знакова не лише для цього фільму, а загалом для українського кіно. В цьому аранжуванні пісня водночас ніжна і драматична, в ньому поруч із любов’ю звучать тривожні нотки — так за мирним плином колискової відкриваються несподівано нові підтексти. “Бо прийшла зима”. Імперська зима накрила Гетьманщину, після “відлиги” в радянській Україні знов настали заморозки. “В сні щасливому зігрієшся ти…” А чи варто? Сон — це солодке самозаспокоєння, не-бачення того, що відбувається насправді. “Просніться, люди! Вам це сниться”, — закликає козак Василь-Іван Миколайчук. Люди мають прокинутися і скинути з себе пекельні чари… І, хоч колискову у фільмі співають для диявола, котрий, як і належить імперцеві, “дуже любить українські пісні”, — діє пісня ця передусім на глядача. І діє геть не присипляюче, навпаки! Не люблю пафосний і збаналізований вислів “будити національну свідомість”, але… отут саме той випадок, коли він доречний.

              Тріо це — такий собі “грецький хор” у фільмі, покликаний пояснити глядачу суть того, що відбувається. Але робить це народною піснею, повертаючи останню до витоків — такого собі сакрального дійства, обряду й ритуалу, що об’єднує спільноту і дає їй відчуття мети.

              Марія Миколайчук, цей “білий птах без чорної ознаки”, назавжди лишиться в історії не лише української пісенної культури: вона зі своїми посестрами змінила український кінопростір не обличчям своїм, а, що буває куди рідше, голосом. Сумніваєтесь? Переслухайте “Колискову”.


1             Про пісенну творчість Марії Миколайчук можна прочитати в науковій статті Вікторії Осипенко: Народнопісенна традиція Буковини у творчості Марії Миколайчук // World Science. — 2018. — № 5, Vol. 5. — C. 56–61.

2             Коротя-Ковальська Валентина. «Про мене ще ніхто не писав». Марія Миколайчук // Українознавство. — 2004. — №1—2. — С. 87—

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *